27 Липня 2018 року

Наслідки медичної реформи: помилки лікарів і закриття закладів охорони здоров’я?

Олена Дроздова, спеціально для видання «Закон і Бізнес»

Головним принципом впроваджуваної в Україні медичної реформи має стати те, що медична допомога не буде прив’язана до місця реєстрації пацієнта. Кожен українець повинен вибрати собі терапевта, педіатра чи сімейного лікаря, за роботу якого платитиме держава. Що ми отримаємо після впровадження такої схеми з урахуванням українських реалій, – спробуємо проаналізувати.

Навантаження у цифрах

За даними МОЗ, станом на липень 2018 року декларації підписали близько 11,5 млн пацієнтів, тобто – майже третина населення України. Лікарів, із якими було підписано декларації, – 22,3 тисячі. Шляхом математичних розрахунків визначаємо, що на одного такого лікаря припадає по 514 пацієнтів, однак мапа регіонів та лікувальних закладів дає зрозуміти, що й досі залишаються регіони, які не приступили до підписання декларацій узагалі. Перш за все не через відсутність лікарів, а через те, що відповідні заклади охорони здоров’я не включені МОЗ до електронної системи. Очевидно, що це призводить до непропорційного навантаження на лікарів – пацієнти користуються правом на вибір будь-якого лікаря, незалежно від його місцезнаходження, а тому вирушають до фахівців із сусідніх регіонів.

Щодо можливості виконання запланованої програми та її результативності, можна навести такий приклад. Відповідно до затверджених МОЗ часових норм для сімейних лікарів, на прийом пацієнта має витрачатися не більше 18 хвилин. Відповідно до реформи, сімейний лікар не може відмовити у наданні послуг мінімум 2000 пацієнтів. Для прийому такої кількості осіб йому потрібно 600 годин, тобто – 75 робочих днів. Із урахуванням того, що сімейний лікар працює 250 днів на рік, можна визначити, що один пацієнт потрапить на прийом не більше 3 разів на рік.

Отже, після реформи матиме місце ситуація з нерівномірним розподілом навантаження на лікарів – частина лікарів, зокрема тих, які працюють у центральних регіонах, будуть незабаром потерпати від надмірної кількості пацієнтів, а інша частина, наприклад, на Заході – потерпатиме від їхньої відстуності. Це матиме наслідком неякісну роботу і професійні помилки перших та збанкрутіння і закриття локальних закладів охорони здоров’я для других.

Так, заклади охорони здоров’я вправі самостійно вирішувати максимальну кількість пацієнтів, які перебуватимуть на обслуговуванні одного лікаря, однак не варто забувати про те, що за програмою нової медичної реформи лікарі отримуватимуть всього лише по 370 грн за пацієнта. За словами фахівців, це зовсім незначна сума, яка навіть не покриватиме витрат, необхідних для надання послуг відповідно до затверджених міжнародних протоколів надання медичної допомоги. Отже, єдиним способом збільшувати дохід закладу та власний для них буде залучення більшої кількості пацієнтів, а, як відомо із законів діалектики, кількість завжди позначається на якості.

Чому у райцентрах не вистачає лікарів

Згідно з типовою посадовою інструкцією сімейного лікаря (лікаря загальної практики), лікар загальної практики – сімейний лікар: повна вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки “Медицина”, спеціальністю “Лікувальна справа” або “Педіатрія”. Спеціалізація за фахом “Загальна практика – сімейна медицина” (інтернатура, курси спеціалізації).

Щороку українські вищі навчальні заклади випускають до 8 тисяч магістрів-медиків. Віднімемо від цього числа кількість студентів-іноземців, які після закінчення вишу повертаються на батьківщину та тих, хто матиме спеціалізацію відмінну від “Загальної практики – сімейної медицини” чи “Педіатрія” і “Терапія” – у кращому випадку матимемо тисячу фахівців.

Середня заробітна плата сімейного лікаря у невеликих населенихх пунктах була і досі є малопривабливою для новоспечених фахівців, які за час свого навчання витратили виключно на оплату освітніх послуг приблизно 150 000 грн (а ще додамо вартість гуртожитку та підручнків, якими, на жаль, студенти-медики практично не забезпечені). Крім того, умови життя і роботи для лікаря в селі також малосприятливі – відсутність необхідних ресурсів, медикаментів та обладнання – це зовсім не те, на що розраховує студент-медик, оплачуючи своє навчання за контрактом (оскільки місць державного замовлення на всю Україну за цією спеціальністю не більше 350). На даний час система медичної освіти не передбачає подальшого працевлаштування випускників, а тому відповідно, частина з них намагатимуться влаштуватися у лікувальних закладах не нижче районного рівня, із постійним потоком пацієнтів та більш-менш нормальним прибутком, частина підуть на роботу в приватні клініки, а інша частина просто-напросто емігрує за кордон, де українські фахівці досить високо цінуються.

Нова реформа передбачає, що заробітна плата лікаря залежатиме від кількості його пацієнтів, однак зовсім не враховує якості його роботи, про що вже було сказано раніше. Так, можливо обіцяний урядом дохід у розмірі 13 000 грн і змусить лікарів переїжджати до сіл, але питання щодо відсутності нормального матеріально-технічного забезпечення лікарень (а в деяких селах відсутні навіть приміщення, придатні для їхнього розміщення, не кажучи вже про наявність комп’ютера та принтера для підписання декларації) і незначної кількості пацієнтів-селян все одно залишатиметься не вирішеним.

Що робити?

Необхідно розділити відповідні пункти на дві групи – ті, у яких підписання декларацій не розпочалося чи зупинилося у зв’язку з технічними затримками внесення до реєстрів лікувальних закладів та лікарів, та ті, у яких відсутня необхідна кількість фахівців.

У першому випадку доцільно було б запровадити своєрідну взаємодію між закладами – доки один не має змоги забезпечити підписання декларації, інший, сусідній, зробить це замість нього (тобто пацієнти просто оформлятимуть декларації в іншій лікарні), а після відновлення роботи системи відповідні документи будуть повернені. Однак, по-перше, такий механізм не передбачений жодним нормативно-правовим актом, що є ще однією причиною нерівномірного розподілу пацієнтів між лікарями та закладами, а, по-друге, реформа створює умови для жорсткої конкуренції за пацієнтів, що зводить співпрацю між закладами охорони здоров’я та їх керівниками до нульового рівня ефективності.

Щодо другого випадку, то, оскільки нова реформа передбачає передачу лікувальних закладів органам місцевого самоврядування, саме на них перш за все варто б покласти й обов’язки по забезпеченню необхідної кількості лікарів. Зокрема, відповідним радам варто потурбуватися про те, як зробити вільні посади більш привабливими для лікарів – при чому почати потрібно з банального – технічного ремонту будівель та приміщень і створення житла для потенційних лікарів.

Друге – це система медичної освіти, питання щодо якої повинно розглядатися нерозривно з впровадженням медичної реформи. Необхідно зважати на те, яку кількість фахівців потребує населення України, те, яку кількість студентів спроможні підготувати відповідні вищі навчальні заклади і наскільки доступною та співрозмірною з доходами українців є плата за навчання у медичному виші.

Також питання можна було б вирішити через об’єднані територіальні громади. Для створення нормальних умов роботи лікаря, забезпечення його необхідними засобами доцільно об’єднувати ресурси найбільш наближених одна до одної громади та спрямовувати їх на розвиток і становлення локальної медицини. В ідеалі можна було б навіть запровадити таку схему, за якої ОТГ оплачує навчання особи в медичному виші, а остання після його успішного закінчення повертається на роботу у відповідний населений пункт. Однак, практично жодна ОТГ на теперішній час не взмозі буде фінансово забезпечити реалізацію цієї схеми, адже окрім оплати навчання лікареві потрібно буде виплачувати заробітну плату та утримувати заклад охорони здоров’я у належному стані, а тому питання щодо державних субвенцій на розвиток муніципальної медицини залишається актуальним.