21 Травня 2018 року

Недоліки та суперечності Закону про трансплантацію органів назвала Олена Дроздова

Трансплантація органів та анатомічних матеріалів особи – справа надзвичайно складна та вимагає не лише значної уваги із боку професіоналів-медиків, але й належного правового регулювання, адже в даному випадку йдеться не стільки про біологічні матеріали, скільки про життя та здоров’я людини, повагу до її честі та гідності.

Інформаційна агенція Дивись.info цікавилася плюсами і мінусами нещодавно ухваленого Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо охорони здоров’я та трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людині» в директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової.

«Закон, з одного боку, безперечно, має неабияку цінність в частині регулювання процедури трансплантації та державного контролю, а з іншого – містить певні недоліки та суперечності, що можуть нанести шкоди фізичному та моральному здоров’ю громадян і стати приводом для численних звернень до судових організацій національного і міжнародного рівня», – зауважила експерт та навела кілька прикладів:

«Досить дивною та неоднозначною є позиція законодавця щодо того, що після визначення пари донор-реципієнт та розподілу відповідного анатомічного матеріалу для трансплантації не допускається зміна відомостей щодо визначеної пари донор-реципієнт та розподілу відповідного анатомічного матеріалу, крім випадків перехресного донорства. «Чи не означає це того, що реципієнт не має права змінити обраного донора на іншого, із більш підходящим матеріалом, або такого, хто знаходиться ближче територіально?

Також цікаво, чому закон передбачив пряму можливість оскаржити рішення консиліуму лікарів  про неможливість проведення трансплантації від донора-трупа до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері надання медичної допомоги із застосуванням трансплантації та здійснення діяльності, пов’язаної з трансплантацією, або до суду, і, водночас, не передбачив нічого подібного при донорстві від живої особи.

Не зрозуміло, у порядку якого судочинства має оскаржуватися таке рішення у випадку звернення до суду – адміністративного (що означатиме, що консиліум лікарів у такому випадку діє як суб’єкт владних повноважень) чи цивільного, хоча відносини між донором та реципієнтом і відповідними медиками не оформлюються ніякими договорами.

Оскільки донорство здійснюється лише за письмовою добровільною та усвідомленою згодою особи, то для виконання цієї вимоги передбачено обов’язок лікаря повно і детально роз’яснити, які наслідки тягне така згода, можливі ускладнення та права донора. У такому випадку виникає питання щодо того, яким саме лікарем має проводитися таке роз’яснення, яким чином лікар має переконатися саме у добровільності та усвідомленості дій донора та як може спрогнозувати ускладнення. Плюсом у порядку надання згоди донора є те, що він може необмежену кількість раз відмовлятися від неї, тому що кожна наступна заява скасовуватиме попередню.

Законом передбачено, що донорство анатомічних матеріалів є безкоштовним, але для донорів гемопоетичних стовбурових клітин встановлено можливість державної компенсації витрат, пов’язаних зі здійсненням донорства. Отже, можна зробити висновок про підвищену ризикованість і такого виду донорства, однак не зрозуміло, чому іншим особам-донорам, наприклад, органів, не проводитиметься відшкодування витрат, а також не вказано, які саме витрати підлягають відшкодуванню. До того ж не встановлено, у якому вигляді мають фіксуватися відносини між донором та реципієнтом або між донором та державою у тому випадку, якщо донор погодиться лише на оплатне вилучення гемопоетичних стовбурових клітин, що по суті означає купівлю-продаж цього анатомічного матеріалу.

Цікаво є те, що особа може призначити представника, який після її смерті надасть згоду на вилучення матеріалів ( чч. 7-10 ст. 16). Однак, у той же час у ч. 11 ст. 16 вказано, що у тому разі, якщо особа сама за життя не надала згоди, не призначила свого представника, то згоду можуть надати другий із подружжя або близькі родичі. Фактично, таким чином родичі можуть на власний розсуд вирішити долю тіла померлого,  а значення відсутності прижиттєвої згоди померлого та представника нівелюється. Крім того, не зрозуміло, чи може бути таким представником хтось із близьких родичів, як зафіксувати особу та повноваження працівника (мається на увазі – чи потрібно їм укладати договір, видавати доручення тощо) та як бути в тому випадку, якщо представник після смерті не виконає покладеного обов’язку та хто контролюватиме його виконання. Особа-представник має відмовитися від такого представництва, однак чомусь відповідно до закону перш за все вона повідомляє відповідний заклад охорони здоров’я або транспланта-координатора, а вже останні у свою чергу у триденний термін повідомляють особу-донора. Виникає питання, чи не призведе таке триденне зволікання до негативних наслідків, зокрема якщо донор помре протягом цих трьох днів, наприклад, у ДТП.

Найбільшим же недоліком цього Закону є те, що прямо не сказано, але випливає з суті – особа, яка не бажає стати посмертним донором, повинна самостійно за життя подбати про те, щоб подати відповідну заяву. В інакшому ж випадку, рішення про її життя після смерті прийматимуть родичі, які можуть при цьому керуватися далеко не найгуманнішими мотивами, адже у деяких випадках передбачено можливість платного донорства. Однак, ні форми, ні порядку подання такої заяви цим законом не передбачено. Більше того, виникає питання, як і коли саме особа має зробити таку заяву і хто їй про це скаже?».

Насамкінець, експерт висловила сподівання, що ці прогалини та суперечності будуть частково усунуті нормативно-правовими актами Кабміну, якому відводиться основна роль регулятора у цих відносинах.