29 Жовтня 2020 року

Коли дитину, викрадену одним із батьків, вже не повернути (рішення ВС)

Навіть якщо один із батьків в порушення прав іншого вивіз дитину закордон, у постраждалої сторони далеко не завжди існує можливість відновити справедливість.

Міжнародні норми, що стосуються викрадення дітей, нагадав Верховний Суд у справі 521/14556/16. Відповідна постанова Касаційного цивільного суду ВС нещодавно з’явилася у Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Українка проживала в Італії, коли в неї народилася дитина. І хоча чоловік не давав своєї згоди, жінка забрала дитину до України. Оскільки вона самовільно визначила нове місце проживання, то фактично в цьому питанні були порушені права батька.

Той ініціював судове провадження на території України, яке завершилося поразкою у всіх трьох інстанціях.

Річ у тім, що статті 12, 13, 20 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей містять перелік обставин, за наявності яких суд в подібних випадках має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання:

– якщо в ході розгляду справи виявиться, що особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування чи заявник дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (пункт «а» частини першої статті 13);

– з моменту переміщення пройшло більше року й дитина прижилась у новому середовищі (частина друга статті 12);

– існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт «b» частини першої статті 13);

– дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (частина друга статті 13);

– якщо повернення не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20).

У справі, що розглядалася, суди встановили, що жінка з дитиною виїхали в Україну в жовтні 2014 року, а Головне територіальне управління юстиції в Одеській області звернулося до суду в інтересах батька з вимогами про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки лише у серпні 2016 року. Відтак, дійшов висновку ВС, суди правильно застосували до спірних правовідносин частину другу статті 12 Конвенції.

Крім того дитина вже прижилася в новому середовищі, про що зокрема свідчили:

– відвідування дошкільного навчального закладу – садку;

– відвідування різноманітних гуртків;

– за дитиною здійснюється медичний догляд;

– у дитини були  свої друзі, захоплення;

– дитина мала сталі сімейні зв`язки;

– дитина змінила мову спілкування.

Ці та інші факти свідчили, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним, яке є місцем проживання своєї родини.

Тож Верховний Суд відмовив батькові у задоволенні касаційної скарги та залишив в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій.